Українські націоналісти. Міф про об’єднання

“Чим більше праві сили об’єднуються,
тим менше нас у парламенті”

Юрій Костенко,
 один із лідерів “Української правиці”

 Як це не парадоксально, але українські націоналісти за всі роки незалежності так і не спромоглися створити реальну політичну силу, яка відгравала б суттєву роль в українському парламенті. У вже незалежній Україні про націоналізм говорили завжди – від зорі встановлення демократії, до останньої виборчої кампанії, котра, по суті, уже стартувала. Але, як то кажуть: говорили-балакали….

Чому національно-патріотичні сили (принаймні ті, хто себе так позиціонує) не здатні на реальне об’єднання в одну потужну праву партію? Чому амбіції лідерів цих сил, кон’юнктурщина у доборі кадрів,  міжорганізаційна на внутрішня гризня та неспроможність домовитися із потенційними союзниками позбавляють направду патріотичних виборців навіть можливості вибору. Чи, може, український націоналізм просто не здатен бути у владі?

 Націоналісти у виборах. Хроніки кризи

 Вже у 1991 році в Україні активно розпочинають свою діяльність щонайменше три націоналістичні організації – усі під брендом Організації українських націоналістів. Справа в тому, що у 1990 в Україну повернулися один із лідерів ОУН (мельниківців)  Дмитро Дорожинський та лідер ОУН (бандерівців або ж революційної) Слава Стецько. Водночас активну пропаганду почали й так звані “двійкарі” Анатоль Камінський і Тарас Гунчак.  Проте останні, мабуть зрозумівши безперспективність, відмовилися від діяльності в Україні, а от мельниківці з бандерівцями ніяк не бажали об’єднуватись.

Далі бандерівці (залишивши так і не зареєстровану структуру ОУН) створюють таку собі партійну надбудову, котру іменують Конгресом українських націоналістів. Паралельно з цим мельниківці реєструються як громадська організація  - що позбавило їх можливості брати участь у виборах.

Восени 1993 року Мінюст реєструє ще одну праву партію  - Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. До складу партії входили переважно старі члени ОУН, котрі діяли виключно в Україні і протестували про засилля діаспори. Саме ця партія першою офіційно озвучила мету - об’єднати усі націоналістичні сили. Незважаючи на таку поважну мету ОУНвУ… сама невдовзі розкололася на безліч дрібних угрупувань.

До правих партій, що виникли на зорі незалежності, можна також віднести створену на базі Української Гельсінської спілки Українську республіканську партію Левка Лук’яненка та утворену вже внаслідок розколу УРП Українську консервативно-республіканську партію (УКРП) Степана Хмари.

Окрім цього, у Львові створюють партію Державна самостійність України (ДСУ) – партія прагнула до побудови націократичної держави. Щоправда, ця партія швидко влилася у більш потужну та  серйозну політичну силу - Українську національну асамблею (УНА), котру очолив багаторічний в’язень ГУЛАГу, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича - Юрій Шухевич, а харизматичним вождем партії став відомий діяч Дмитро Корчинський. Саме УНА стала чи не найсерйознішим у той час гравцем на ринку українського політичного націоналізму. В  УНА навіть були створені загони української народної самооборони (УНСО), які брали участь в боях у Придністров’ї, в Абхазії, в Ічкерії (до слова, проти російських федеральних військ) та в Косово (на боці сербів).

Іншим форпостом новітнього українського націоналізму стала зареєстрована у 1995 році Соціал-національна партія України (СНПУ)– радикальна партія крайнього правого напрямку, яка виступала за створення “Великої України” та вважала Росію “причиною всіх бід в Україні” (пізніше партію перейменовують у ВО “Свобода”).

Але  гарних патріотичних гасел виявилося недостатньо і справжнім лакмусовим папірцем для українських націоналістів стали вибори 1994 року. Часті розколи у їх середовищі, вочевидь, не додали позитивних емоцій потенційним виборцям. Відтак, у Верховній Раді ІІ скликання націоналістів представляли лише семеро депутатів від КУНу, двоє – від УКРП та троє – від УНА-УНСО.

Зважаючи на такі сумні результати, українські праві знову вирішили об’єднатися. Наприкінці 1996 року низка політичних та громадських організацій правого ухилу (КУН, УРП, УКРП, братство вояків ОУН-УПА т  ін.) сформували політичний блок “Національний фронт”. Проте, не усі праві доєдналися до цього блоку. А тому на виборах 1998 року націоналістичний табір  був представлений трьома конкуруючими блоками: власне “Національний фронт”, СНПУ та ДСУ у блоці “Менше слів” та окремо УНА-УНСО. Як наслідок – далеко не втішні результати. Зважаючи на те, що ще й Народний Рух України  на цих виборах проводив кампанію не стільки проти ідеологічних опонентів, скільки проти найбільш потенційно “прохідного” “Національного фронту”, НРУ переміг та отримав 51 мандат – що і поховало надії українських націоналістів на повернення  у велику політику. Результат – у Верховній Раді України ІІІ скликання націоналісти були представлені лише чотирма КУНівцями та одним членом СНПУ  Олегом Тягнибоком.

 “Наша Україна” – могильник національно-патріотичних сил

 Чергова спроба консолідації українських національно-патріотичних сил була похоронена проектом виборчого блоку “Наша Україна”. Коли українські праві об’єдналися навколо постаті Віктора Ющенка – це призвело до послаблення національної складової українського політикуму, а відтак – і до послаблення відстоювання суто українських національних інтересів.

Першим відступником став саме Конгрес українських націоналістів – КУН створив блок з НРУ та партією “Реформи і порядок”. До слова, КУН неодноразово демонстрував непостійність своїх політичних уподобань. Зокрема, у листопаді 2005 року КУН разом із обома осередками ОУН домовився про створення блоку “Український національний вибір” для участі у парламентських виборах 2006 року. Але вже через пару днів після такої домовленості одіозний керівник КУНу Олексій Івченко заявив, що партія іде у блоці Ющенка “Наша Україна”. Таке практично одноосібне рішення Івченка привело до розколу КУНу – частина партійців навіть вступила до лав ВО “Свобода”.

Отож, практичне поглинання на той час вже пропрезидентською “Нашою Україною” правих сил спричинило їх розпорошення і втрату навіть найменшого серйозного впливу в українському політикумі.

Варто зазначити, що решта правих партій, як-то ВО “Свобода”, пішли на вибори 2006 року самостійно. Проте, тягатись із фінансово та адміністративно потужними мегаблоками виявилось не під силу навіть найзапеклішим патріотам. Відтак, у новій Верховній Раді вже двох наступних скликань не було, по суті, жодного національно-патріотичного нардепа, політична сила якого була б самостійним суб’єктом як виборів, так і майбутнього парламенту.

 “Українська правиця”: Останній шанс чи криза жанру?

 Здавалося б врешті крига скресла: українські праві вкотре забули про власні амбіції та старі образи і зробили один одному крок назустріч. Чільники  найстаріших національно-патріотичних партій – Народного Руху України та Української народної партії  - припинили суперечки щодо того, хто є більшим патріотом та оголосили про створення єдиного правого блоку для походу на позачергові вибори. Для більшої ваги уже союзники в політичному житті (та свати у житті земному) Борис Тарасюк та Юрій Костенко взяли до себе у блок ще й УРП “Собор”. Відтак, народжене дитя назвали “Українська правиця” та благословили на позачергові вибори.

Але, чи то благословення було нещирим, чи то ностальгія за парламентом замучила, - “Українській правиці” не вистачило духу іти на вибори самостійно. І праві знову примкнули до мегаблоку. Парадоксальним є те, що цей мегаблок створено на базі ліберальної “Нашої України” (а у що перетворює “Наша Україна” праві партії?) та майже соціалістичної “Народної самооборони”. Власне, самі члени “Правиці”  кажуть, що таким чином вони підтримують народного президента Ющенка і додають ідеології самому мегаблоку. Однак, таке недавня українська історія у майже ідентичному форматі вже проходила. Що з того вийшло?

То чим насправді є нове об’єднання українських правих? Виглядає на те, що черговим технічним проектом і, даруйте, звичайною мильною бульбашкою. То, може, дійсно мають рацію ті політологи, котрі переконані, що насправді “Правиця” навіть наміру не мала іти на вибори самостійно.

Коли це так, то можемо констатувати, що участь українських націоналістів у виборах є вибором цих націоналістів. І вибір цей, однозначно, зроблений не на користь усього, що підпадає під категорію “національний” чи “український”.

 

Ганна Веселка для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: