Хіба це криза? Це – прозріння!

Матюкатися на політиків в Україні справа вдячна. По-перше, прекрасний спосіб комунікації з малознайомими людьми. Розмову, точніше сварку, підтримає будь-хто.

По-друге, примхи природи не так дратують. Ну що вони порівняно з політичними?

Більшість українців вже визначився з власними героями та антигероями. І лишень горстка аполітичних громадян та громадянок вперто твердять: усі вони – мудаки!

Чому? А тому що політики. Теж варіант…

Українці аж занадто цікавляться політикою. Упевнена, ця цікавість – це пострадянський синдром. Українці досі упевнені, що держава їм винна. Держава, в особі президента, прем'єра, депутатів і всієї цієї купи братів Карла Маркса.

Українці чекають від верхів вирішення власних насущних проблем, тож так прискіпливо придивляються до владного Олімпу.

Ну так що, громадяне, що там нагорі? Питання вирішуються? Пенсії, зарплати, медицина, освіта? Є прогрес? Немає? Незважаючи на прикуту увагу, відсутність сну і апетиту? Буває…

Тут один знайомий політдіяч питає у мене: "Ну так що, проголосуєш за мене?". Ні, кажу. Він мені: "Що тобі, жалко?"

Відразу згадую улюбленого Подерв'янського: "Широко расставленные рыбьи глаза Петренко тем временем изучали окрестности. Оценив обстановку, он нежно наклонялся к девушке и неожиданно громко произносил ключевую фразу: "Ходім пої…сь!" Если это сразу не действовало, то Петренко выдавал еще одну домашнюю заготовку: "Ну, шо то6і, жалко?" Этот довод казался убедительным, и пара исчезала в кустах"…

Насправді, мій знайомий симпатяга-політдіяч був відвертий зі мною. Упевнена, що більшість українських політиків саме так і думають.

Бо ж навіть і гадки не мають, що громада, голосуючи за них, перш за все уповноважує їх вирішувати суспільно важливі проблеми. А не проблему працевлаштування генеральних прокурорів, чи питання приватизації Укртелекому.

"А який мені сенс, якщо ти зайдеш у парламент?", – питаю я у знайомого. "А від інших який?" – зустрічно питає він. Теж правда. Посилаюся на аполітичність і йду собі геть. Вчитися дискутувати. Або ж хоча б придумати собі перелік вимог до політиків.

Вимоги до політиків якимось дивним чином трансформуються у вимоги до самої себе. От хіба що, якість доріг… Так крадуть… Купа дорогущих автівок з держномерами? Так крадуть… Якісь позахмарні вілли на Київщині з політ мешканцями? А що заважає мати такі самі. Треба іти у політики, матимеш. Не хочеш, то й сиди у своїй халупі, телевізора дивись. Все просто.

Приїхав знайомий, щойно поспілкувавшись з нашим у минулому, а тепер американцем. Той каже, що українці занадто драматизують ситуацію. Сьогодні, мовляв, в Україні найрентабельнішим бізнесом є ліквідаційний.

Тому у селах стоять роздовбані корівники, а заводи здають під склади для китайського непотребу, а по сусідству – палаци. Потім будете відбудовуватися. Нічого страшного в тому немає.

У суспільстві завжди є прошарок громадян, що хочуть бути надбагатими. Хочуть і діють. Бо одного хотіння замало. В умовах недорозподілених ресурсів, політика є самим рентабельним бізнесом.

Якщо було б інакше, усі ті любі друзі та друзья-партнеры, були б не в парламенті з all inclusive, а десь в іншому місці. А поки великі гроші робитимуться у політиці, уся ця зграя житиме з депутатським значками, або ходитиме на роботу на Банкову та Грушевського.

Виникає запитання: хто з нас розумний – вони чи ми?

Видається, що вони. Бо це ж вони усе зрозуміли і діють у відповідності з обставинами. А ми щось ніяк не второпаємо. Наче б то і наш, помаранчевий, а краде, ще й тупо краде. Що вже казати про білих і блакитних.

Вони діють у відповідності з інстинктами. Ми – у відповідності з рефлексіями родом з минулого. У минулому нас привчили, що Ленін не спить і навіть у туалет не ходить – бо не має часу, працює на благо революційної Родіни.

А тепер ми сподіваємося, що і Ющенко з Януковичем не спатимуть і не ходитимуть, бо ж народу важко. Вони, сподіваємося, думають про нас. Ну так, відверто, сподіваємося? Ого, ще й як!

Телефонує мама: "Як здоров'я", – питаю. А вона мені: "Яке там здоров'я?! Тиск зашкалює. Ну як можна бути здоровою, коли цей Мороз таке творить! Не хоче з парламенту йти, хай йому…" А от якби моя мамця знала, скільки вартує місце голови парламенту, а які дивіденди, то напевно б зрозуміла Мороза. Пояснюю, вона слухає, і безпорадно питає: а що ж робити?

Раджу виключити телевізор і вийти на двір. Не спрацьовує…

Ми стоїмо біля телевізорів і уважно дослухаємося. Аби почути таке знайоме: "Уряд не допустить подорожчання цін на пальне".

А з якого такого дива він не допускатиме? А хто володіє українськими НПЗ? А хто продає пальне? Якісь дядьки з Марсу? Та ні начеб то.

Так що, спостерігатимемо за публічним харакірі на кшталт як урядовець Іванов сам собі прибуток обрізав? А пальне собі дорожчає і дорожчає…Не зважаючи на урядові обіцянки. Бо ж свій Бріоні ближче до тіла, ніж чужа фуфайка.

Мені закидають: що, на твій погляд, кухарка повинна управляти державою? Не знаю чи повинна, знаю, що вже управляє. Ну може не кухарка, а представники якоїсь іншої спорідненої професії…

І що найцікавіше, непогано виходить. Бо у їхньому світосприйнятті управляти державою – це царювати. Таке і кухарка зможе, нема питань.

Вихідними поїхала у село, в Чернігівську область. Село за радянських часів було багатюще. Зараз як усюди. Розказують, продавали старі трактори, один взяв, полагодив, до ладу довів.

Тепер обслуговує усе село. Люди злі, от куркуль! Самі повіддавали свої паї паничу одному (до речі той панич має звання героя України!), а він їм десь по 400 доларів пшеницею чи кукурудзою на рік за оренду паю.

А вони йому ще й свої молочко та скотину здають за цінам, зрозуміло, набагато нижче ринкових. Чому? А тому що немає асфальтованої дороги. Усього лише 9 км. А так би самі до Києва возили.

Той, що комбайна узяв, пропонує – хлопці, давайте усією громадою дорогою прокладемо, треба газ проводити. Покивали, розійшлися. Гроші виділили на газ, голова сільради вкрав.

Кого наступного разу головою обрали? Того ж самого, що вкрав. А чому, питаю? А тому що той герой України так наказав.

"Він сам за Ющенка, за наших, – кажуть селяни. – Вся біда Україні від Януковича". А цього року голова сільради дитсадок продав. Продав і пропив, бо п'яниця.

Тут ще цікава одна історія. З іншого краю України – Криму. Обрали городяни, жителі маленького містечка молоду людину мером. Той пару-трійку гектарів землі кримської продав і в провів газ, полагодив водовід. А тут міліція місцева не забарилася з усією контролюючою братією.

"Що за неподобство, де гроші узялися? Що народним майном торгуєш?" "Торгую, – каже міський голова, – А де гроші інакше брати?". Хотіли посадити. Свої відвоювали. Чи не з палицями на міліціонерів кидалися.

"Де ти був, коли я в холодну зиму своїх старих поховала, бо змерзли і дуба дали? Де ти був, коли ми в туалет у поліетиленові пакети ходили і у вікно кидали, бо труби разом з унітазом полопалися?. Геть звідси…" Наче відвоювали.

Яка мораль моїх байок? А то вже для кожного своя. В залежності від того, кому за кого голос віддати "не жалко". Все одно дитсадок проп'ють. Різниця – у тостах.

Але прогрес є і він безсумнівний. І зовсім я не згодна, що у країні криза. Навпаки, Україна та українці переживають найкращі часи – часи прозріння. Коли громаді стає достеменно ясно ху із ху.

А як кажуть наші східні сусіди: предупрежден, значит вооружен. Я думаю ще трішечки політичних шоу і моя мамця таки вимикне телевізор і піде гуляти на двір і тиск стабілізується.

Марія Адамська (Заплавська), Українська правда

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: