«Наша Україна»: ілюзія об’єднання

«Ми були з Віктором Ющенком, коли він створював опозиційний блок «Наша Україна»…Ми були з Віктором Ющенком, коли він сказав: «Я йду в Президенти» і запропонував План дій «Десять кроків назустріч людям». Ми створили політичну силу. Ми разом з Президентом реалізуємо задумане і остаточно виконаємо передвиборні зобов'язання Віктора Ющенка!». Саме такими високопафосними словами і починається передвиборча програма блоку «Наша Україна» - в народі просто «партії Ющенка». І саме цих слів буквально і дотримувався цей блок у своїй діяльності – бореться не стільки за добробут народу, скільки за увагу президента (до слова, активно паразитуючи на іміджі останнього).

Та вже за рік ті, хто «з Майданом у серці» ішли на вибори, успішно і неодноразово, даруйте за штамп, зрадили цей ж Майдан. Бо коли ти декларуєш: «Ми кажемо «Ні!» політичному реваншу тих, хто підтримував антинародний режим Кучми - Медведчука - Януковича і фальсифікував президентські вибори. Ми ніколи не будемо з тими, хто зрадив інтереси України», а згодом ведеш переговори з цими людьми – то це вже навіть не зрада, а звичайне … (ну, ви здогадуєтесь що). Та історію цю переповідати зараз немає сенсу, адже вона і так нікого нічому не навчила.

Тому усе вищеописане – це звичайні емоції звичайного виборця, котрого банально «розвели» гаслами Майдану. Такі собі емоції, (як любить говорити наш Гарант) «маленького українця», який колись і віддав свій голос за блок того ж Гаранта… Відтак, перейдемо до конкретики.

«Я йду, щоб повернутися…». Усі під прапор Ющенка

Кинуте молодим банкіром та відставним Прем’єр-міністром Віктором Ющенком на сходах Верховної Ради: «Я йду, щоб повернутися» - було підхоплене на прапор національно-демократичних сил, які до цього без успіху намагалися залучити Віктора Андрійовича до політики. На той момент Ющенко як політик був життєво необхідним саме для тих політичних сил, які об’єдналися навколо нього.

Адже як парламентські вибори 1998 року, так і президентські вибори 1999 року засвідчили кризовий стан у середовищі українських національно-демократичних сил. З десяти політичних сил, які у січні 2001 року оголосили про свою участь у створенні блоку Віктора Ющенка, жодна у випадку самостійної участі у виборах 2002 року не мала гарантії подолання 4% виборчого бар’єру. Навіть Народний рух України, який на той час мав доволі непоганий електоральний рейтинг, не володів достатніми фінансовими ресурсами для ведення дієвої виборчої кампанії.

З одного боку, висунення рейтингового політика Ющенка на свої політичні прапори середовищу національних демократів гарантувало проходження у наступний склад парламенту. З іншого боку, реноме і суспільна довіра до колишнього прем’єр-міністра притягували до нього другу лінію українського бізнесу та представників влади, що прагнули залишитись у великій політиці, однак або не мали власних або володіли кишеньковими не рейтинговими партіями ( як-то «Солідарність» П.Порошенка та Ліберальна партія В. Щербаня).

Власне з політичних сил, що намагалися використати Ющенка як локомотив на парламентських виборах, і було сформовано на початку 2001 року передвиборчий блок Віктора Ющенка «Наша Україна». Уже на тому етапі особисте середовище Віктора Ющенка і він сам намагалися переплавити у казані популярності тодішнього екс-прем’єра різні політичні сили, бізнесові та чиновницькі середовища, що входили до блоку у єдину політичну команду.

Як результат – на виборах 2002 року виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» взяв 23,57%, тобто 6 108 088 голосів, й отримав 70 депутатських мандатів. Всього у фракції працювало 72 депутати. Наприкінці IV скликання до складу фракції входив 41 депутат.

Єдина президентська партія. Як створюються міфи

Партії та середовища-учасники блоку «Наша Україна» після потрапляння у парламент не поспішали зі створенням єдиної пропрезидентської партії. Насамперед, складність викликав принцип формування партії Ющенка. Дискусія відбувалася навколо того, чи партії-учасники блоку мають оголосити про саморозпуск і вступ у новостворену партію Ющенка на її першому установчому зборі (принцип формування згори донизу), чи спочатку мають відбутися місцеві і регіональні об’єднавчі конференції партій-учасників блоку, а вже згодом проводити об’єднавчий Установчий з’їзд єдиної партії (об’єднання знизу).

Окрім того, партія-патріарх національно-демократичного руху НРУ наполягала на збереженні свого партійного бренду у назві нової партії. Тож загальнопідтримана ідея партійного об’єднання та створення єдиної партії Ющенка була похована у нескінчених дискусіях про принципи формування нової партії.

 Та все ж офіційно партія «Наша Україна» таки була зареєстрована у вересні 2005 року, однак постала вона не як результат об’єднавчих зусиль і створення єдиної партії Президента, а шляхом перейменування одного з учасників блоку  - партії ПРП  - у партію «Наша Україна». Інші учасники блоку Віктора Ющенка таку дію своїх політичних соратників оцінили не інакше як крадіжку спільного бренду. У результаті Віктор Ющенко полишив спроби творення єдиної партії до президентських виборів і на вибори пішов як позапартійний кандидат шляхом самовисування.

Відразу після закінчення президентських перегонів ще до моменту інавгурації Віктор Ющенко вирішив поставити останню крапку у створенні єдиної партії. 21 січня він підписав Декларацію принципів створення народної партії «Наша Україна». Тоді ж було створено відповідну робочу групу, яку очолив Роман Безсмертний і до складу якої увійшло 120 чоловік, що представляли партії «Солідарність», ПРП, Молодіжну партію, а також депутатську групу «Разом» та фракцію «Центр». Представників національно-демократичних сил і цього разу не виявилося у складі тих, хто був готовий негайно приступити до створення єдиної партії. На цей раз завадою до об’єднання стали ідеологічні мотиви.

Так і не спромігшись створити єдиної партії на базі учасників передвиборчого блоку «Наша Україна», 5 березня 2005 року на Установчому з’їзді було оголошено про створення пропрезидентської партії Народний союз «Наша Україна». Розгортання політичної партії на базі політичних сил, які не володіли структурованими ідейними та реальними регіональними осередками, призвело до масового рекрутування у партію на місцях представників  колишніх провладних сил, бізнесу і чиновників, які хотіли залишитися при владі.

Проблемою НСНУ стало те, що бізнес-середовища, які надали підтримку Ющенку під час президентських виборів, розглядали партію як акціонерне товариство, у якому вони мали б дольову участь залежно від розміру внеску у виборчу кампанію. Це саме стосувалося і бізнесменів на місцях. Отож у партії почали говорити про групу Порошенка, Мартиненка, Третьякова, а на місцевому рівні Авакова та інших. Окрім цього, представники різних гілок влади, що через НСНУ намагалися забезпечити подальше перебування у органах державної влади та місцевого самоврядування.

Звісно, Помаранчева революція привнесла свої зміни у політичне позиціонування партії. НСНУ почала називатися партією, Народженою революцією, і позиціонувала себе як виразника інтересів Майдану і помаранчевої громади. Та, на жаль, у процесі формування партійних структур і активної роботи ліктями названих груп упливу багато з рядових українців, що мріяли про своє членство у партії Ющенка, спочатку не змогли у неї потрапити, а згодом уже й не захотіли, мігруючи у інші  середовища постпомаранчевого табору. З партії народної, через партію помаранчевого майдану, НСНУ чимдалі більше й більше ставала партією номенклатурною, міцною пуповиною, пов’язаною із владою.

В підсумку на ІІ партійному з’їзді дедалі чіткіші й гучніше звучав вираз «партія влади» і «партія Ющенка», а не партія Народу і партія Майдану. Водночас на з’їзді поряд із закликами до Ющенка закрити амбразурою свого авторитету партію від виборчих ударів делегати вдалися до обережних спроб заявити про необхідність не прикриватися іменем Президента, а самим перемогти парламентську кампанію і довести свою надійну опору керманичу держави.

Не словом, а ділом? Результати роботи

На парламентських виборах 2006 року виборчий блок  «Наша Україна» отримав 3 539 140 голосів, а це 13,95%. За розподілом мандатів у Верховній Раді блок зайняв 80 депутатських крісел. Вже до складу фракції «Наша Україна»  увійшли 77 депутатів. З них 45% (а це 36 депутатів) були депутатами Верховної Ради VI скликання.

Офіційно результати діяльності фракції виглядають так: депутати зазначеного депутатського формування за період роботи ВРУ V скликання  здійснили 1020 виступів з місця, 539 – з трибуни, подали 65 депутатських запитів та 823 законодавчих ініціативи, 285 з яких стали законами. У середньому на одного члена фракції припадало 12 виступи з місця; 6,3 - з трибуни; 0,6 - депутатських запити; 9 – поданих законодавчих ініціативи та 3,3 прийнятих закони.

Проте, результати роботи, що є на папері далеко не співпадають із результатами, що їх міг відчути той самий «маленький українець». А що з чим асоціювалася для нього «Наша Україна» в останньому парламенті? Це ми ще добре пам’ятаємо: вагання про входження у коаліцію із «любими ворогами» з «регіонів», звільнення міністрів, майже відверта боротьба із соратниками по Майдану тощо. Зрештою, запам’ятається вона і новими перевиборами у вересні 2007 року.

Чим запам’ятається? Насамперед істерією навколо створення помаранчевого мегаблоку, а згодом і не меншим гучним (бо інакше бути не може) перерозподілом посад.

І знову мегаблок. «Нашоукраїнське» дежавю

Насправді мають рацію ті політологи, котрі переконані, що створення помаранчевого блоку лише зовні виглядає красиво, а по своїй суті є звичайним черговим об’єднанням. Бо до складу цього мегаблоку, як і кілька років тому,  входять дрібні сили, сумарний рейтинг яких в дійсності не перевищує 10-15%. І сили ці знову ж таки боротимуться більше за увагу Ющенка, ніж за прихильність електорату.

Має це об’єднання і кілька серйозних небезпек. Перша з них – вже згадувана на початку тексту звичка «Нашої України» проводити політичне паразитування на авторитеті інших (хоча, цього разу замість постаті Ющенка може бути використаний популярний нині і «рейтинговий» Луценко).

Окрім цього, вже перша десятка виборчого списку мегаблоку свідчить про присутність у ньому людей з абсолютно протилежними поглядами: від проліберальної Ляпіної до пролівого Луценка. У першій десятці помаранчевого блоку також є принаймні чотири кандидати на посаду прем’єр-міністра – це і Луценко, і Яценюк, і Балога, і Гриценко. І коли про посади не буде узгоджено зараз (що навряд чи можливо), то після виборів пророкувати такому блоку довге життя не відважаться навіть найоптимістичніші аналітики.

 То, чи зуміють учасники нового мегаблоку подолати свої внутрішні протиріччя задля так патріотично декларованої нині ідеї створення єдиної партії? Це, звісно, покаже час. Хоча попередній досвід «Нашої України» та усіх її потуг до об’єднання відповідь на дане питання підказує однозначну.

*При написанні матеріалу були використані результати дослідження фундації «Відкрите суспільство»

Ганна Веселка для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: