СПУ: Повільний СПУск з Олімпу

Ще з десяток років тому Соціалістичну партію України вважали чи не найадекватнішою з-поміж інших політичних сил лівоцентристської спрямованості. Навіть незважаючи на те що її незмінний із 18 вересня 1991 року лідер Олександр Мороз (як і більшість згодом чільних діячів СПУ) зустріли незалежність України “на комсомольські або партійній роботі”, цю політичну силу вважали перспективною, адекватною і динамічною партією – партією, що гарантовано забезпечить собі місце у Верховні Раді вже незалежної України.

Вільне падіння. Рік за роком і крок за кроком (тобто вибори за виборами) стало зрозуміло, що популярність та підтримка соціалістів поволі, але зменшувалася. Судіть самі.

На президентських виборах 1994 року за лідера СПУ Олександра Мороза проголосувало 13,04% виборців – тоді він ще розглядався к беззаперечний лідер лівого сектору, внаслідок чого і став головою парламенту навіть незважаючи на те, що соціалісти провели до Ради всього 14 депутатів.

На парламентських виборах 1998 блок СПУ та Селянської партії отримав лише 8,56% голосів, а сам Мороз на президентських виборах 1999 - 11,29%.

На виборах 2002 року Соціалістична партія України отримала 6,87% голосів, приймаючи участь у виборах самостійно. Після цього кількість голосів, що їх зібрав головний соціаліст України на президентських виборах 2004 становила всього 5,81%.

Зрештою, парламентські перегони 2006 ознаменувалися для соціалістів цифрою 5,69% голосів електорату - у Верховній Раді V скликання партія сформувала фракцію у складі 33 народних депутатів.

Отож, не треба бути великим математиком, аби зрозуміти, що вищенаведені цифри свідчать про невблаганне зменшення політичної ваги соціалістів в українському політикумі.

Де збій системи? Незважаючи навіть на серйозне падіння рейтингу, кількість членів СПУ ніколи не була меншою за 50 тисяч осіб! І задля  справедливості слід зазначити, що ці люди не були чимось віртуальним (лише прізвищами у списку). Це були справжні активісти або представники тих чи інших господарських структур, пов’язаних із керівництвом СПУ ще з 90-х років. Тому соціалісти практично ніколи не мали клопотів із фінансуванням виборчої кампанії. Окрім цього, актив цієї політичної сили був практично рівномірно розподілений всією територією країни – це означало присутність у всіх комісіях на усіх виборах.

То де ж причини падіння рейтингу. Вочевидь, їх кілька. Насамперед роль і вплив керованої Морозом структури вибудовувалась саме на старих (номенклатурно-партійних) зв’язках. Звісно такий “номенклатурний” статус соціалістів був не надто високим, але, к-то кажуть “близьким до народу” – тобто, до керівництва різноманітних господарських структур (головним чином пов’язаних із АПК). Це надавало соціалізму по-українськи виразно аграрних рис. А така «аграрність», звісно, влаштовувала не увесь потенційний електорат.

З іншого боку, соціалістів ніколи насправді не бентежила доля фермерів (якщо ті не були головами колгоспів чи інших структур, безпосередньо пов’язаних із керівництвом партії), соціалісти не особливо намагалися підтримувати зв’язки із профспілками тощо. Відтак, Соціалістичну партію України аж ніяк не можна було назвати партією пролетаріату. Це теж був мінус вже для іншої частини електорату.

Окрім цього – к у внутрішньопартійному житті, так і у суспільній орієнтації – СПУ була доволі закритою організацією. Це теж не додало балів.

Відтік кадрів. Внутрішні конфлікти між різними поколіннями політиків є притаманні чи не кожній політичній силі, котра має принаймні кількарічну історію. У СПУ найбільш виразним був то конфлікт між “старим” Йосипом Вінським та “молодим” Юрієм Луценком. Власне, йшлося про лобіюванні інтересів вже згаданих вище номенклатурних груп, які перетворилися у звичайні поєднані бізнесовими інтересами клани. Аби не переповідати усіх перепитій (їх і так всі чудово пам’ятають) між двома амбітними соціалістами, скажемо лише одне – лобіювання чиїх би то не було інтересів звузило електоральний потенціал партії.
Внаслідок цього старого конфлікту (та завдячуючи дуже «вчасній» зраді Мороза помаранчевій команді) і Йосип Вінський і Юрій Луценко аж ніяк не позбулися амбіцій… і успішно реалізували їх у інших політичних силах (перший – у першій п’ятірці списку БЮТ, другий – очоливши список “НУ-НС”).

Звісно, наразі у СПУ залишились ще такі «політичні монстри» к Валентина Семенюк, Юрій Рудьковський та Василь Цушко. Проте, першим двом люди і досі пам’ятають участь у подіях навколо приватизації «Криворіжсталі» (а вже міністру-Рудьковському додалися кілька нових автоскандалів та дорожніх катастроф). Щодо пана Цушка – легенда про те, що він нібито не допустив громадянської війни, навряд чи спрацює на позачергових виборах.

Попри усе вище описане, ключовим аргументом чому український виборець не голосуватиме за СПУ є події в ніч на 7 липня 2006 року – більш відомі як зрада Олександра Мороза і перехід його до провладної коаліції. (До слова, не оцінили цього жесту навіть «регіонали», які пішли на вибори самостійно, без соціалістів).

Отож, резюмуючи написане, можна стверджувати кілька беззаперечних фактів. Соціалісти однозначно втратили – втратили у власному представництві (яскравих політиків тут більше не залишилося), у власному іміджі, у симпатіях потенційних виборців. Тому нині Соціалістична партія України – партія, що має усі шанси зійти на маргінес українського політикуму. Чи те так – покажуть вибори 30 вересня.

Ганна Веселка, для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: