Університет, що служить Церкві

Як ректор, він ніколи не дотримувався своєї посадової інструкції, бо робочий день розтягувався на 24 години, а функції – до дипломата, спортсмена, економіста. Мабуть, саме через це о. д-ра Бориса Ґудзяка спільнота Українського католицького університету вдруге обрала своїм керівником. В інавгураційному слові 16 квітня новообраний ректор запевнив, що УКУ буде інструментом служіння своїй церкві, державі і Львову.

Житіє університетське

- З яких трьох речей для вас, як ректора, починається університет?

- Молитва, пошук правди та гумор у спілкуванні.

- Що вважаєте найбільшими здобутками своєї першої каденції?

- В Університеті за перші 2-3 роки потроїлася кількість працівників, структур і програм. Той, хто будь-коли мав справи з адміністрацією, розуміє, що така траєкторія росту свідчить про великі виклики, зокрема для інституції, яка наголошує на доволі тонкій інтелектуальній та духовній місії. УКУ, а раніше Львівська Богословська Академія, під керівництвом ректора о. Михайла Димида, зробили перші дуже непрості та відважні кроки. А вже за час першого мого терміну Університет із харизматичної структури став організацією із чіткіше вираженою політикою. Під час цих процесів ціла наша громада докладала великих зусиль, аби не втратити харизму, працювала над рівновагою між законом і благодаттю, якщо говорити словами Іларіона Київського. Для УКУ це ключовий виклик.

Не бракує і зовнішніх здобутків, спрямованих на ширшу громаду. Наша бібліотека 2002 року зросла швидше, аніж будь-яка університетська бібліотека в Україні, і сьогодні обслуговує дуже широке коло науковців та студентів і нашого міста, і України. Для прикладу, в УКУ навчаються 500 студентів стаціонару і 400 заочників, а користувачів бібліотеки є 6000. Ми щойно повернулися з Харкова і вкотре переконалися, що кількість користувачів університетських бібліотек України, зазвичай, не перевищує кількості студентів плюс дуже незначний відсоток зовнішніх відвідувачів. У нас у 6 разів більше користувачів бібліотеки, ніж студентів! І це свідома політика служіння ширшій громаді.

Другий рік ректорату був позначений підготовкою до перетворення Богословської Академії на Університет. Вже тоді запрацював гуманітарний факультет, інтенсифікувалися довголітні зусилля щодо визнання богослов’я. Тоді ж наше видавництво почало посилено брати участь у конкурсах видавців і від 2003 року воно неодноразово отримувало найвищі нагороди на львівському Форумі видавців за найкращу академічну книжку.

Початком будівництва нашого нового факультету став 2003 рік, 2004 - відомі події Помаранчевої революції, 2005 рік - святкування акції «Різдво Разом», 2006 - друге «Різдво Разом» і акредитація богослов’я. Якщо говорити про великі зовнішні події, то не минуло кілька місяців від початку мого ректорату, коли наспіла гарна вістка, що в Україну приїде Святіший Отець Іван Павло ІІ і Церква доручила УКУ зайнятися інформаційним забезпеченням його візиту. Це був щасливий час, коли протягом кількох місяців колектив УКУ обслуговував 1500 журналістів, створив веб-сторінку на семи мовах, і коли світова громадськість могла отримати коректну, достовірну, цікаву, глибоку і різномовну інформацію не лише про церковне життя, а загалом про нашу історію та нашу культуру.

Через пустелю до землі обіцяної

- 12-річні поневіряння коридорами Міністерства освіти, аудиторіями інших вишів, стояння на «помаранчевих» барикадах, таки призвели до того, що богослов’я визнали в Українській державі. Чи богослови отримали очікувані результати?

- Визнання - це моральний момент, який має юридичне підґрунтя, а соціальний фактор проявиться лише з часом. Моральний уже дуже сильно запрацював: сьогодні студент богослов’я не мусить пояснювати, що він не верблюд, може отримати знижки на поїзд чи на трамвай. Із одного боку, статус невизнаності в Україні в особливий спосіб гартував наших студентів, - вони були такими собі щоденними героями з потужною внутрішньою мотивацією, бо вчилися і здобували дипломи, який їхня держава відкидає. Мабуть, Господь знав, що робив, коли дозволив нам довго мандрувати пустелею, аби прийти до обіцяної землі визнання.

Гартувалися не лише студенти, а й наше богослов’я, яке формувалося на основі своїх внутрішніх законів і реальних, конкретних проблем суспільства та культури. Не домінували якісь формальні, міністерські шаблони, бо їх і не могло бути - не було ні прецеденту богословських програм, ні тих людей, які можуть формувати чи оцінювати ці програми на загальнодержавному рівні. Іншими словами, це богослов’я, яке пропонували на акредитацію, було не проханням на колінах, а зрілою наукою, яка понад десять років систематично розвивалася згідно з міжнародними стандартами. Цей період невизнаності давав повну свободу для нашого закладу та навчальних програм.

Сьогодні ці програми стали зразком. За нашим прецедентом акредитувалася магістерська програма в Острозькій академії. Ми тільки радітимемо, якщо через ці двері, які відкрив УКУ, зможуть пройти багато інших семінарій і закладів.

- Якщо УКУ вже отримав свою найбільшу перемогу, які залишилися наступні найбільші об’єктивні проблеми в системі освіти України?

- Є одна дуже об`єктивна проблема, яка є продовженням попередньої. Богослов’я сьогодні визнали на рівні університетської освіти: можна отримати диплом бакалавра, спеціаліста, магістра. Але в Україні не можна захистити дисертації з богослов’я. Якщо Міністерство освіти вже кілька років тому впровадило богослов’я до переліку навчальних спеціальностей, то вища атестаційна комісія, яка видає дипломи кандидата й доктора наук, у своєму списку спеціальностей його не має. Нещодавно я вручив листа Президентові України з проханням, аби він ініціював вписання богослов’я як наукової спеціальності для захисту. Таке клопотання має прийти до ВАКу з зовнішньої структури - або від президента, або від Міністерства освіти. Наступного тижня, маю надію, з цим клопотанням зможу звернутися до міністра освіти.

- Ви очікуєте на такий швидкий позитивний розгляд?

- Ми не сумніваємося, що це має статися, бо, так би мовити, це питання, «давно вагітне», вже мусить народитися.

- То Ющенко як акушер у цьому випадку?

- Окрім того, що у нас є чимало розчарувань після Помаранчевої революції, я можу спокійно сказати, що без неї, без особливої підтримки, яку виявив ректор ЛНУ Іван Вакарчук, проректор Марія Зубрицька, голова ЛОДА Петро Олійник, міністр освіти і Президент України, цього б не було.

- Зараз влада змінилася, у виконавчих органах - зовсім не „помаранчеві” політики, чи відчуває Університет якийсь спротив щодо своїх ініціатив?

- Поки що прямих проблем для богослов’я не постало. Інше питання, що опинився під загрозою проект університетської автономії, який ініціював Львівський університет, Києво-Могилянська академія і УКУ, і до якого доєдналися ще п’ять університетів. Цей експеримент, який мав би стати майданчиком для розвитку вищих шкіл, що передбачає майбутню інтеграцію в європейську освіту, не отримав офіційної державної санкції. Ми його творимо на громадських засадах. Можливо, це також добре. Автономія означає свободу від держави. Можливо, як і в випадку з богослов’ям, цей період випробування нашого автономного спілкування дасть усвідомлення, яка нова величезна відповідальність падає на плечі університету. Можливо, час покаже, що добре мати такий несанкціонований період співпраці.

Богословська «нерухомість»

- Як позначилося на діяльності УКУ перенесення осідку УГКЦ до Києва?

- Наразі заскоро якось оцінювати цей історичний крок, що мав столітні історичні передумови, який готували 15 років - від часу виходу Церкви з підпілля. Ефект на будь-які структури Церкви ще годі оцінювати. Наш університет називається Українським, а не львівським. Блаженніший Мирослав Іван і Синод УГКЦ, який давав благословення на відновлення ЛБА, з самого початку визначали, що цей університет має служити усій Церкві. Не лише Церкві в Україні, а й нашій діаспорі. І тому вжито слово «католицький», яке по-грецьки означає «вселенський». Цей університет мав би бути лабораторією, в якій можна ставити будь-яке питання і працювати на те, щоб знайти відповіді. Тому цей дуже символічний крок переходу Глави УГКЦ до столиці скріплює цю ширшу всеукраїнську місію, яка була закладена в самій основі УКУ.

- Так виглядає, що останнім часом львівські навчальні заклади використовують парадоксальну практику: збільшують набір студентів, розширюють навчальні програми, вводять нові спеціальності, при цьому залишаються у тих самих навчальних приміщеннях. Натомість УКУ практикує іншу методику. Як вам вдалося звести цікаву архітектурну будівлю - Новий Богословський центр, що на Хуторівці?

- Тут велика заслуга отця Богдана Праха - ректора Львівської духовної семінарії, - якого я вважаю одним із найкращих керівників у Львівській області. Окрім корпусу філософсько-богословського факультету, він збудував також семінарію на 10 тисяч квадратних метрів. І це за дуже складних обставин, коли ціле наше суспільство і політикум переживав непевний час. Будівництво цього будинку було би неможливе без допомоги європейських фундацій, які оцінили візію УКУ, його початковий розвиток, прозорість фінансової політики і великий потенціал нашого міста та нашого регіону. Нам треба пам`ятати, що маємо надзвичайно багатющу спадщину у Львові. Це прекрасне місто, яке є атрактивним не лише для туристів, а й для людей із візією, які проектують ріст - економічний, культурний чи духовний. Ці фундації оцінили, що УКУ є належним партнером для таких амбітних проектів на ХХІ століття. Ми надіємося, що як наша бібліотека стала мультиплікатором, так нові приміщення, а також майбутні нові забудови відкрито слугуватимуть потребам людей.

- Коли плануєте розпочати будівництво університетського кампусу на вулиці Стрийській?

- Зараз триває посилена праця над визначенням генплану і ми надіємося, що початок будівництва не за горами. Для цього буде дуже важливим розуміння нашої місцевої обласної і міської влади.

Новий погляд (передрук з Львівського порталу)

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: