В гостях у смерті

З 26 квітня Чорнобильська зона заповнюється людьми -- родичі приїжджають впорядкувати могилки на закинутих цвинтарях.

Нова Красниця, Товстий Ліс, Річиця, Залісся, Копачі -- колись багаті села, тепер це уже просто напівзабуті назви, які позникали з мап у 1986 році. Немає людей -- немає села. Та є пам'ять. Кожного року на травневі свята дещо привідкриваються шлагбауми у найзакритішу українську зону -- територію тисяч смертей і скалічених життів. Зона відчуження приймає тих, хто колись залишив тут свої домівки і підкорився наказу негайно евакуюватися. Кінець квітня та початок травня для колишніх мешканців -- час спогадів, доглядання за могилами і тихої сльози. Колись тут жили люди. Зараз напіврозвалені садиби з кожним роком поступаються природі, яка після аварії на ЧАЕС ще більше розбуяла.

Я вдома! Це моя земля! 

..."Здрастуйте, мої діточки", -- з обіймами, як давніх друзів зустрічає на порозі своєї садиби 74-річна баба Ганя. Вона одна з небагатьох, хто не побоявся повернутися до рідного села Куповате, жителів якого, як і з решти 80 чорнобильських сіл евакуювали у 1986 році. Зараз населення села всього 30 осіб. Більшість з них похилого віку.  

Цих людей називають самоселами, хоча вони просто не побоялися повернутися додому. З 1987 року в Чорнобильську зону почали повертатися примусово виселені жителі. Спочатку їх було 2000. Зараз залишилося не більше 300. Люди вимирають. Не від радіації, від старості. Баба Ганя одна з тих хто відгукнувся на заклик голови колгоспу повернутися додому у село Опачичі. Життєрадісності та ентузізаму Анни Загороднюк не встигаєш дивуватися. Тримає корову Ласунку, свинку Машку та поросятка Васька. На подвір'ї гордо походжають кури. Всюди видно господарську руку. Навіть баночка під березою стоїть -- наповнюється останнім соком.  

Баба Ганя, як справжня українська господиня метушиться, шукає чим би то пригостити гостей. Врешті виносить на подвір’я глечик з запеченою гарбузовою кашею. Та більшість гостей відмовляються, побоюються радіації. А дарма – каша смачна, баба Ганя з радістю ділиться з нами рецептом: «Це гарбузова каша по-чорнобильськи, на маслі, сметані, молоці»… Наш екскурсовод Олександр Анісімов теж смакує кашею, але попереджає – не захоплюйтесь! 

Баба Ганя радіації не боїться. Навпаки -- вихваляє життя в зоні. Тихо, спокійно, а природа яка! Восени грибів безліч і всі гарні, один в один! Бабуся пропонує нам лишитися на ночівлю. Охочих ночувати в зоні не знайшлося, що відчутно засмучує бабу Ганю:  «Ну то щасливої вам дороги! Приїжджайте в гості! А якщо комусь закортить оселитися тут, то ви мені кажіть! Я вам і хату виділю тут недалечко і господаркою поділюся!» 

Загадка для археологів майбутнього 

Про місто енергетиків Прип’ять складають моторошні легенди. Його безлюдні вулиці та покинуті будинки стали основою для створення кількох  комп’ютерних ігор-стрілялок, сюди всіляко намагаються пробратися представники різних сект. Тому що моторошно. Важко навіть уявити – як за кілька годин евакуації померло життя в молодому перспективному місті. Прип’ять лише розбудовувалася. Ось ось мали відкрити дитячий парк розваг. 

Після аварії люди жили звичайним життям. Чоловіки поїхали на роботу, жінки гуляли з дітьми. Учні сиділи на уроках в школі. Вночі всі бачили заграву з боку АЕС. Та повідомленням по радіо про невеличку пожежу і швидку її ліквідацію люди були заспокоєні. Наступного дня, місто заповнили автобуси. А його мешканців попросили виїхати на 3 дні, захопивши з собою лише гроші та документи. 3 дні розтягнулися на вічність... У далекому майбутньому, мабуть, саме Прип’ять стане загадкою для археологів -- чому так несподівано зникли люди з міста? 

Прип’ять і надалі у Радянському союзі – всюди червоні зірки, плакати з вождем пролетаріату, бадьорі гасла. На стінах численних 16-поверхівок --герби Радянського союзу. Асфальтовані дороги давно заросли мохом та

травою. Прямо з тротуарів рвуться до сонця численні дерева. Тут весна – цвітуть яблуні, весело співають пташки. Рай для природи і …пекло для людей. Порожні «висотки» без вікон, розгромлені квартири, поржавіле «чортове колесо», школа, де ще досі стіни прикрашені малюнками першокласників, на підлозі розкидані фотокартки (мабуть, з шкільної дошки пошани), а на одній з парт лежить забута якимось хлопчиком олімпійка з написом «Спорт», напівзруйнований готель «Полісся», палац культури «Енергетик», де про культуру тепер нагадують лише розкидані плівки від діафільмів та портрети вождів… Ця вся ілюзія життя наганяє справжній жах. Колись тут жили люди… 

«Коли я сюди приїхав перший раз, всі речі, покинуті людьми були на своїх місцях -- пригадує Олександр Анісімов. – Складалося враження, що люди просто, як в якійсь казці зникли. У квартирах на столах навіть горнятка з чаєм залишилися. Але мародери добряче «попрацювали» за ці 20 років. В оселях не залишилося абсолютно нічого. Хіба фортепіано і то на верхніх поверхах – винести важко.» 

Прип'ять стала раєм для графітчиків. Моторошні сірі стіни міста «прикрашають» малюнки різних чудовиськ, дітей з дефектами, жахливими обличчями. Охоронці зони таку творчість стараються всіляко обмежити, називають її наругою над пам’яттю тисяч людей. 

Підходимо до дитячого майданчика. Олександр Анісімов попереджує, що тут рівень радіації чи не найвищий. І справді лічильник натужно тріскотить – 1800 мікрорентген (і це при нормі 15-20). «Саме тут були чи не найбільші природні аномалії, -- розповідає Олександр Анісімов. -- Якось довелося бачити троянду, в якої колючки росли прямо з пелюсток. Тут був дуже високий рівень радіації – парк розваг став аеродромом для гелікоптерів, які скидували цемент на палаючий реактор.» 

Епіцентр зонівського життя 

АЕС зупинена, та її утримання дає роботу більше 2 тисячам людей. На думку багатьох науковців, станція після зупинки не лише не стала безпечною, а й навпаки. Крім того, якщо колись ЧАЕС виробляла 6 % української електроенергії, то тепер споживає половину з того. 

Всі працівники станції мешкають у місті Чорнобиль. Стале населення міста Чорнобиль -- 300 осіб. Ще 2000 -- працівники АЕС, які міняються що 15 днів. Місто Чорнобиль порівняно з рештою колись населених пунктів доволі таки "живе" і жваве. Тут є зо 5 магазинів, бар, їдальня, церква, медпункт і навіть дискоклуб. Радіаційний фон у місті подекуди нижчий ніж в столиці (40 мікрорентген). 

На міському стадіоні Чорнобиля зібраний транспорт, який використовувся при ліквідації аварії на ЧАЕС. Попри те, що радіаційний фон у місті у нормі, коли підійти до цих пожежних машин та танків лічильник починає натужно тріщати. Довго тут залишатися заборонено, про що свідчать і відповідні знаки.

Сама ЧАЕС за кілька кілометрів від міста. Під’їжджаємо до таблички "Чорнобильска АЕС" -- лічильник теж зашкалює. Чому? ніхто не може пояснити -- феномен. Навіть біля "саркофагу менше. 

Безпосередньо біля станції – канал охолодження. Ще один приклад «сприятливого» впливу радіації на природу. Води каналу просто таки кишать рибою. Здається, якщо стати у воду, то точно наступиш на карпа. А всі вони немаленькі – до півметра в довжину. Раніше тут жили і гігантські соми, та з невідомих причин зникли. 

«З 400-кілометрового периметру зони, колючим дротом огороджені лише 70 кілометрів, -- каже Олександр Анісімов. – Пробираються сюди різні бовдури. Наловлять риби, назбирають грибів і привозять на продаж до Києва. Тому нікому не рекомендую купувати такі речі поза ринками. Це може погано закінчитися для здоров’я.» 

Але й самим торгашам таке нелегальне проникнення в зону інколи вилазить боком. Дуже багато сіл за чиїмось «мудрим» указом поховали – будинки розвалили і засипали землею. Отак і створилися могильники. При чому, де знаходиться більшість з них уже мало хто знає – дуже все поспіхом робилося. Прогулянка по таких могильниках – стократне опромінення. 

На в’їзді до Чорнобиля – пам’ятник ліквідаторам аварії на ЧАЕС – улюблене місце покладання квітів українськими чиновниками найвищого рангу. Та ніхто навіть не задумується, що пам’ятник збудували за кошти місцевої пожежної частини. Тодішня влада на прохання чорнобильців не відреагувала…

Вечоріє -- пора повертатися додому. До Києва ще добрих 150 кілометрів. Під'їжджаємо до вже знайомого КПП "Дитятки". Цього разу контроль значно жорсткіший. Кожен повинен пройти крізь спеціальний локатор, який визначає рівень забрудненості одягу. Загоряється зелений сигнал "Чисто" -- можна прямувати додому. Раніше тут частіше спрацьовував червоний сигнал -- доводилося затримуватися на кілька годин на спецочистку. Попри те, що з роками рівень радіаційної забрудненості відчутно спав, хтозна, коли зона відчуження стане менш чужою людям... 

Як потрапити в зону?

Офіційний: всі поїздки на ЧАЕС організовуються підприємством «Чорнобильінтерінформ». Вони розробляють програму вашого перебування в зоні, передають паспортні дані на КПП. Орієнтовна вартість поїздки – 250-500 гривень з людини

Офіційний туристичний: більшість іноземців користуються послугами тур фірм. Вартість поїздки – 400 доларів

Неофіційний: можна потрапити в зону разом із стакерами. Вартість – 100-150 доларів 

Минулого рокуу в зоні побувало 20 тисяч людей. Більшість з них іноземці – німці, японці, росіяни, шведи, поляки.

Антон Корнійчук, для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: