Всеволод Поліщук: Хочу крові!

Нелегка доля в політичного оглядача в часи політичних криз. Ідеш собі вулицею, або на пиво, або ще десь між люди, нікого не чіпаєш... Переймаєшся тим, що статтю не дописав, зуб болить, в особистому житті завал, ремонт вдома, ну, коротше кажучи, на голові купа всього... А тут кожна більш-менш знайома людина не може тебе оминути, щоб не спитати: ну, що ти про це все думаєш, як політичний оглядач...

Спочатку відповідав просто: «Ну, не думаю я про це!». Бо й справді не думав. Аналізувати політичну ситуацію в країні в професійні обов’язки не входять, а коли громадянський обов’язок вимагав взяти участь у революції, я взяв. Тепер треба виконувати громадянський обов’язок на робочому місці, на вулиці – викидаючи сміття в смітник, не порушуючи правила дорожнього руху, не роздаючи чиновникам хабарів... А що там вони роблять у Києві – ну нецікаво... Так було, але ж вода камінь точить і на тебе рукою махають, ображаються, мовляв, не хочеш розказувати, зайнятий дуже став...

Довелося думати. Тільки от проблема – варіантів висновку занадто багато. Прогнозувати щось просто неможливо. По-перше тому, що ситуація нешаблонна, а відтак, непрогнозована. По-друге, тому, що українська політика не піддається політологічному аналізу як така. Як каже мій батько – політолог, коли його просять про коментар: «Події в українській політиці? Це не до мене, це в медичний, на кафедру психіатрії...». По-третє, якщо задовго думати, починає просто нудити. Зникає апетит... І врешті-решт знову на питання: «Що ти про це все думаєш?» хочеться відповісти: «Не думаю я про це!!!»

Тому не буду писати, що прогнозую.

Буду писати, який сценарій вважаю оптимальним. Упевнений, що після нього можуть навішати собак. Обізвати. Звинуватити в усіх смертних гріхах. Але хай уже. Так от, хочу крові. Не хочу, звичайно, смертей. Танків армійських з боку Ющенка-Гриценка, які стрілятимуть по внутрішніх військах Цушка – не треба. Але повбиваних зубів у бійках між галичанами і донецькими – варто. Це реально, зважаючи на те, що донеччан цього разу приїхало більше, львів’ян їде менше, сили приблизно рівні і «донецькі» не злякаються натовпу. Хто б не переміг у такому протистоянні, він має знати, що заплатив за неї страшну ціну.

При згадці про події мають нити щелепи, кістяшки кулаків, коліна, лікті, животи... Інакше, чим би це все не скінчилося, воно буде ламаного гроша варте. Закінчиться все тим же, що й попереднього разу: ну, померзли, ну, покричали, ну досягли ейфорії і запишалися самими собою. А далі? Не буду говорити про лідерів, які не виправдали надії. Буду говорити про нас з вами, які повернулися з Києва до Львова всі в помаранчі і з відчуттям виконаного обов’язку. Що далі?

Далі – те ж нехтування законами, несплата податків, хабарі, здирництво, плювання на сторічну бруківку і переходи на червоне світло. Один із факторів, я впевнений – те, що дісталося це все неймовірно легко. Нікому не довелося лягати під танки. Ніхто нічого не втратив, навіть останнього молочного зуба... Тому й розтринькали так задешево... Тому й хочу крові...

Тільки, гадаю, до того не дійде. Маю такий острах (тільки не сприйміть це як прогноз, просто острах), що знову всі сядуть за стіл переговорів. Досягнуть національної єдності в окремо взятому кабінеті. Підпишуть якийсь універсал чи ще якось назвуть той папірець... У крайньому разі, повоюють за те, хто ж контролюватиме Конституційний суд. А далі...

А далі ми з вами також повернемо свою увагу до звичних справ, потонемо у своїх сірих безпросвітних буднях. Доки вони ділитимуть бюджет, ми далі шукатимемо блати і носитимемо хабарі. Один позитив – мене перестануть запитувати, що я про це все думаю...

Всеволод Поліщук, Львів

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: