Тетяна Бондарь: Як я йшла на побачення з депутатом

Потрапити на прийом до народного депутата – це надзвичайно складно для звичайного студента. Це практично неможливо для людини, що не має особливих знайомств і зв'язків. А мені вдалось, і погляньте, що з цього вийшло. Уявіть лишень – я в приймальні депутата, причому люди навколо навіть не підозрюють, що перед ними журналістка-початківець.

Забігаю в приймальню, оскільки чітко усвідомлюю, що запізнилась уже хвилин на 10 не з своєї волі – автомобільні корки тягнулись по усьому центру заспаного міста.

Сонну тишу розриває мій крик: «Доброго дня! Я від газети, мені потрібно до пана депутата!»

Поважний чоловік у приймальні далеко не відразу відреагував на мої позивні,  для того, щоб принаймні звернути на себе увагу мені довелось тричі повторити запрограмований слоган, але, звісно, вже значно спокійніше і тихіше – вже мала час віддихатись.

Він, цей бог у передпокої депутата, примружившись, видно, оцінював мою зовнішність і після декількох хвилин мовчанки спитав мої документи. Нарешті мене помітили.

Даремно я раділа, він поклав мого студентського квитка на столі і продовжував спокійно займатись своїми справами, шукати якісь свої файли, весело розмовляти з персоналом. Я намагалась достукатись до його хворобливої свідомості закликами про те, що на мене чекають, що я привезла вкрай термінові необхідні документи, просила впустити мене в кабінет або принаймні повідомити про мій прихід. Мене просто ігнорували! В результаті упродовж двадцяти хвилин я слухала всі новини департаменту і особисті проблеми і здобутки працюючих даної державної установи. Я намагалась влізти у розмову, аби хоч якось вмовити сказати шефові про мою присутність, оскільки він власноруч телефонував неодноразово моєму начальству з цього приводу протягом усього згаяного часу.

Насамкінець я почула коментарі стосовно свого студентського, приналежності мого факультету до однієї з найвідсталіших підрозділів університету, зовнішності декана, особливостей навчання і перспектив доньок людини, що стала на ці півгодини моїм небажаним співрозмовником тощо. Я, знаючи приблизну вартість отримання освіти для майбутніх філологів та економістів для держзамовлення, не могла стримати скептичної посмішки, мовляв, знаємо, які люди там вчаться і як туди потрапити, за що знов отримала цілу тираду з приводу нахабності сучасної молоді та відсутності мого особистого виховання. Пам’ятайте, цей весь час я сиділа у приймальні, з кожною хвилиною втрачаючи надію передати документацію у відповідні інстанції. Зате я здобула багато важливих знань. Мої висновки були наступними:

У державних установах вищого рангу працюють люди, що ніколи не працювали тільки для того, щоб забезпечити родину мінімальним прожитковим мінімумом.

Діти таких чиновників вчаться не там де хочуть, а там де треба і престижно, тому в майбутньому працюватимуть не для задоволення, а лише для грошей.

Такі люди дуже люблять показувати себе королями, хоча і працюють нібито «на благо Вітчизни і народу». Принаймні таку фразу за час перебування у кабінеті я почула далеко не один раз.

Працівники державних установ говорять високі фрази про свою любов до держави, а самі не те, що не знають державної мови, а навіть не здатні переписати з шаблону. Приклад: після того, як мені вдалось вмовити свого «сторожа» зробити картку-меседж для народного депутата, я визначила, що у моєму прізвищі (списаного зі студентського) три помилки, а у прізвищі мого керівника («така-то з документами від такого-то»), якого цей «милий» чолов’яга мав за панібрата і у моїй присутності кликав виключно на ім’я, - одна, зате така, за яку , думаю, було б соромно третьокласникові середньої школи. При тому, що прізвище мого керівника складається з 5 літер.

Страшно думати, що високопосадовці недалеко пішли від своїх підлеглих.

Через якихось хвилин 40 мене таки запросили пройти до жаданого кабінету, вся зустріч зайняла хвилини дві – поки ми разом з народним депутатом перевірили наявність всіх документів.

Після цього я повернулась до чоловіка,  спілкування з яким мені вже було «по-приколу». Я мала честь вислухати наступне: «Я сам з великої родини, мені 65 років, у юності поступив у Дніпропетровський сільськогосподарський університет, потім забрали в армію, а вже потім мене обрали до Верховної ради другого скликання…» Ідейно натхненний, він навіть не помітив, що я почала все швиденько записувати, а коли помітив, здивовано запитав:

- Що ти робиш?

- Пишу…

- Нащо?

- Я статтю про вас напишу, ви дуже цікаво розповідаєте!

- Але ж за студентським ти маєш технічну спеціальність!

- І що? Я працюю журналістом…

У цей момент треба було бачити вираз його обличчя!...

Дуже хочеться, щоб все коли-небудь змінилось, і щоб люди відносились до інших так, як би їм хотілось, щоб відносились до них. Щоб високо посадовці поважали (хоч трішки) молодших за віком, а тим більше – студентів, і щоб пам’ятали, що вони колись були такими ж і як складно було їм тоді.

Тетяна Бондарь, для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: